Колонки Олег Тітамир
  748  0

Чому реформаторські новації поставили під загрозу водопостачання

Перше квітня могло увійти в українську історію не лише як дата закінчення першого туру президентських виборів, а й масштабного відключення води для побутових споживачів по всій країні.

Фото: vodokanal.kiev.ua

На щастя, цього не сталося: 27 березня за пропозицією НКРЕКП, Міненерговугілля прийняло рішення щодо подальшої можливості постачання електроенергії держпідприємствам-боржникам (в тому числі – і водоканалам).

Уряду в екстреному режимі довелося піти навіть на порушення конкретної норми закону, аби компанія "Укрінтеренерго" як постачальник останньої надії змогла забезпечувати електроенергією проблемні підприємства ще протягом 90 днів.

Чому топ-можновладці допустили таку небезпечну для країни ситуацію?

Історія з 1 квітня, як датою ймовірного колапсу з водопостачанням в країні, підводить до констатації: дуже часто законодавчі новації у нас впроваджуються бездумно, без врахування оцінок та прогнозів експертів сфери.

А найголовніше: системне невміння або небажання урядовців прогнозувати негативні наслідки кожної із "144 реформ", боляче б’є, передовсім, по пересічних споживачах, а вже потім – по українській економіці в цілому.

Чому споживачам загрожував водний колапс?

П’ять мільйонів споживачів ЖК-послуг до вчорашнього дня ризикували залишитися без води. Це напряму пов’язано із впровадженням нового ринку електроенергії.

До кінця минулого року водоканали, як і всі комунальні та державні підприємства країни мали оголосити тендери, аби визначити постачальника електроенергії.

Вибирати нібито було з чого. Так, за даними голови НКРЕПК Оксани Кривенко, на кінець 2018 року в Україні було зареєстровано 683 постачальника у реєстрах операторів систем розподілу електроенергії; водночас, ліцензії видано 226 компаніям.

І хоч наразі невідомо, скільки з них перебуває в працездатному, а не фіктивному стані, і чи структури з цього списку здатні змагатися із всесильним монополістом ДТЕК, все ж таки видимість конкурентного ринку так чи інакше створено.

І ось на цьому нібито конкурентному ринку 30 водоканалів так і не змогли обрати свого постачальника електроенергії – профільні компанії банально відмовилися від участі в тендерах.

Жодна з цих структур не ризикнула співпрацювати з комунальниками, у яких за останні п’ять років накопичилися величезні борги на загальну суму у 6 млрд грн перед попередніми партнерами.

Що ж, будь-яка компанія – навіть за умов деформованого ринку – змушена звертати увагу на репутацію контрагента. Це – як у банківській сфері: якщо у позичальника погана кредитна історія, то позику йому навряд чи дадуть.

Так що в ситуації з новими угодами на постачання електроенергії все природньо: навіщо продавати товар майже банкруту з багатомільйонними боргами, якщо той за нього апріорі не заплатить. Втім, у цій ситуації не все так просто.

Найсумніше, що неперспективні для постачальників водоканали-боржники, згідно з законом про ринок електроенергії, на період січня-березня поточного року перейшли до "рук" так званого постачальника останньої надії (ПОН) – ДП "Укрінтеренерго".

Відтак, вони змушені були платити за електроенергію на 25 % дорожче від середньозваженої ціни на ринку. Та з 1 квітня водоканали не матимуть і цього "дорогого" постачальника: закон обмежує правовідносини з ним на строк не більше, ніж 90 днів.

Природно, що борги цих комунальних підприємств ще більше поглибилися. До речі, згідно із законом, вони мають вносити 100-відсоткову передплату за планований місячний обсяг електроенергії.

Знову-таки: чи міг спрогнозувати хоч один топ-чиновник в уряді, що переобтяжені боргами водоканали просто-таки не в змозі будуть знайти вільні кошти для оплати за електроенергію наперед?

І взагалі: хтось там хоч щось прогнозує в плані можливих руйнівних наслідків такого бездумного реформаторства для економіки в цілому і для кожної конкретної галузі зокрема?

Щоб зрозуміти "геніальність" урядової політики в означеній царині, варто з’ясувати: звідки ж насправді взялися ці карколомні борги і чи варто в них звинувачувати лише некомпетентних і безвідповідальних комунальників?

Навряд чи. Адже половина цієї заборгованості створили саме неплатежі населення. І ця проблема є системною та макроекономічною. Рівень зарплат українців та ВВП на душу населення є найнижчими у Європі.

Ціни ж за житлово-комунальні послуги зросли за останні 5 років у десятки разів. Звідси – масштабна криза неплатежів. Не допомогла навіть широко розпіарена урядовцями багатомільярдна програма житлово-комунальних субсидій.

Втім, низький рівень зарплат не можна вважати цілковитим виправданням неплатежів, оскільки українська ціна на комунальну воду – так само одна з найнижчих у Європі. Найдешевша ж вода є там, де вириті колодязі і відсутнє централізоване водопостачання.

До речі, зі свого особистого досвіду роботи в житлово-комунальній сфері знаю, що серед боржників значна частина – це доволі забезпечені люди. Що ж до низьких зарплат, то їх консервують в Україні своїми діями чи бездіяльністю саме чиновники, яких призначає політична влада.

Останню ж люди обирають самі – тож, скарги на "погану державу" позбавлені сенсу. Якщо ж влада та її представники на різних рівнях крадуть, висмоктуючи останні соки з тієї ж таки комунальної сфери, то необхідно навчитися жорстко запитувати зі своїх "слуг" і домагатися адекватної відповідальності за заподіяне.

Лише тоді нерозкрадені кошти с бюджету увіллються в інфраструктуру і можна буде збудувати найкраще в Європі ЖК-господарство.

Іншу половину заборгованості водоканали пояснюють тим, що ціна на електроенергію для цих підприємств за останні роки зросла на 25-37 %, і це підвищення жодним чином не відображалося у тарифі для населення.

За великим рахунком, на період переходу до ринкових цін на ЖК-послуги для населення мали б діяти спеціальні державні зобов’язання (PSO) – у вигляді компенсації державою різниці в тарифах (як це відбувається в контексті регульованої ціни на газ для населення). Втім, як скаржаться водоканали, вони не отримували цього відшкодування у вигляді субвенцій з держбюджету ще з початку 2017 року.

Слід враховувати: саме держава в особі уряду й парламентарів ініціювала реформу електроенергетичного ринку. І саме держава мала би прорахувати всі негативні наслідки від цієї реформи, а відтак – створити "подушки безпеки" для тих же таки комунальників, котрі вже тривалий час перебувають у зоні боргової "турбулентності".

Адже, є очевидним для всіх: водопостачання – це стратегічна галузь економіки, ця інфраструктура є критично-необхідної для життєзабезпечення українців.

Так само є цілком очевидним, що занедбаний стан українських водоканалів – це загальнонаціональна проблема, яку жодна з політичних еліт неспроможна була вирішити за всі 27 років української незалежності.

З одного боку, ще радянська інфраструктура водопостачання вже давно вичерпала майже всі свої резерви – вона зношена на 80 %.

До того ж, водоканали мають вкрай застаріле, енерговитратне обладнання, плюс вони ще й досі використовують неефективні схеми водопостачання, успадковані з часів СРСР.

У зв’язку з цим, втрати при транспортуванні доходять до 65 %! Також сюди треба додати несанкціоноване використання води деякими споживачами.

Всі ці негативи в рази посилюються із-за бездарного, корупційного менеджменту. А головне – в питанні ціноутворення уряд до сих пір керується популізмом, коли утримуються копійчані тарифи на важливий ресурс.

Про яку масштабну реконструкцію й реновацію всього водопостачального комплексу можна говорити за таких підходів, якщо навіть неодноразово підвищені тарифи на холодну воду й водопровід не забезпечують навіть мінімальної інвестиційної спроможності підприємств-постачальників?

До речі, "Київводоканал" таки вийшов "сухим із води", уклавши договір на постачання електроенергії з "ДТЕК Київські електромережі". Втім, за свідченням інсайдерів, підприємство виживає лише за рахунок того, що не виконує інвестиційної програми, не модернізуючи критично-зношену інфраструктуру.

Нинішня ситуація на межі колапсу – у зв’язку із неспроможністю для водоканалів оплачувати електроенергію, ціноутворення якої ще й досі відбувається за напівкримінальною формулою "Роттердам +", - оголило всю безсистемність нині впроваджуваних реформ, найперше ж – у житлово-комунальній галузі.

Чи можна уникнути краху водопостачання?

До речі, це – не перша ситуація в країні, коли громадяни ризикують залишитися без води в кранах. Нагадаємо, що схожі обставини виникли в липні минулого року, коли водоканали перестали отримувати хлор – найважливіший реагент із очистки води, який нічим іншим в Україні поки що не замінити.

Комунальні підприємства тоді стали заручниками монополіста – заводу "Дніпроазот", що єдиний в Україні виробляє хлор і забезпечує ним всі вітчизняні водоканали. Завод намагався добитися від ПАТ "Укрнафта" більш дешевої ціни на газ, відтак у заручниках цієї ситуації опинилася вся країна.

Водоканали тоді навіть збиралися налагодити постачання хлору з Румунії, проте цьому завадила відсутність належної транспортної інфраструктури.

Чи переймався раніше хоч хтось із топ-урядовців, чи з мерів найпотужніших міст ситуацією, за якої водопостачання мільйонів українських громадян залежить від одного-єдиного підприємства? І чи хтось думав про способи диверсифікації поставок стратегічної для водоканалів сировини?

Виглядає так, що сьогодні уряд наступає на ті ж самі граблі, і дарма, що це відбувається з іншої причини, а саме – із-за непродуманого введення в дію низки положень нового закону про ринок електроенергії.

На жаль, сьогодні вже пізно розмірковувати на предмет того, як у минулому можна було уникнути передколапсної ситуації з водою. Відтак, стисло сформулюю, що треба зробити найближчим часом, аби криза комунального водопостачання не повторилася у майбутньому.

По-перше, влада мала би запобігати схожим стратегічним загрозам у форматі Ради національної безпеки й оборони – адже, небезпека відключення мільйонів українців від комунальної води є безпосереднім питанням життєзабезпечення країни.

Втім, навряд чи чинні "господарі" держави аж так перейматимуться цією проблемою, адже на кону – президентські вибори. Тож, усі їхні сили та ресурси кинуті на те, щоби за будь-яку ціну залишитися при владі.

По-друге, саме уряд мав би оперативно розробити пакет антикризових заходів для запобігання припиненню водопостачання населення у майбутньому.

Дуже добре, що нині знайшли вихід, нехай і небезпечним способом ігнорування закону. Втім, без системних підходів, лише шляхом продовження угод з "Укрінтеренерго", колапс водопостачання лише буде відтерміновано ще на три місяці.

По-третє, уряд має надати постачальникам електроенергії державні гарантії щодо повернення водоканалами боргів.

Водночас, оскільки дані підприємства є комунальними, то уряд мав би висунути місцевій владі умову, щоб частина цих боргів поступово була виплачена за рахунок місцевих бюджетів, а для водоканалів, відповідно, - мала б бути проведена реструктуризація виплат за зобов’язаннями перед місцевими бюджетами.

Не виключаю тут і можливості цільових субвенцій з держбюджету містам на покриття вищезгаданих боргів комунальних підприємств. Вибір оптимального варіанту залежить від конкретної ситуації із кожним водоканалом-боржником.

По-четверте, необхідно повернути на час перехідного періоду спеціальні державні зобов’язання щодо відшкодування водоканалам з держбюджету частини тарифу – як це діє зараз у контексті ціни на газ для населення.

При цьому, тарифи на воду й водопостачання потрібно підвищити до реального ринкового рівня, коли населення платить дещо більше, а основну частку підвищення ціни покривають PSO.

У цей тариф має бути закладено як відсоток підвищення вартості електроенергії, так і реалістичну інвестиційну складову, що її водоканали мають вкладати в модернізацію застарілої інфраструктури, в нові (на відміну від хлорування) технології очищення питної води тощо.

При цьому має бути жорсткий контроль над використанням інвестиційних коштів, що його повинні здійснювати незалежні наглядові ради, які потрібно невідкладно сформувати на кожному комунальному підприємстві – шляхом незаангажованого конкурсу.

І, нарешті, по-п’яте, Уряд має розробити притомну і реалістичну програму щодо адміністрування заборгованості населення за ЖК-послуги перед комунальними підприємствами, зокрема – і 3-мільярдного боргу перед водоканалами.

І тут я висловлю, можливо, непопулярну думку: тотальне списання цих боргів, як пропонують деякі гарячі голови, є неприпустимим. Будь-яку заборгованість треба оплачувати, це – аксіома.

Інша річ, що урядом має бути запропонований виважений алгоритм, який полягає у створенні на базі місцевих органів влади так званих комісій з житлово-комунальних боргів (куди входитимуть профільні чиновники, фахівці з боку постачальників, експерти, представники громадських організацій).

Кожна проблемна ситуація має бути розглянута в індивідуальному порядку – з подальшим списанням безнадійної заборгованості, застосуванням реалістичної реструктуризації більшої частини боргів або включення, там де це необхідно, механізму субсидій. В будь-якому разі, тут повинен діяти системний і глибоко продуманий підхід з боку уряду.

Назагал же, будь-якій реформі або законодавчій новації має передувати системна аналітична й прогностична робота міжнародних і вітчизняних експертів – з чіткою проекцією ймовірних негативних наслідків у всіх сферах економіки.

Лише тоді водопостачання та інші критичні галузі господарства не опиняться у ситуації кризи, а надто – колапсу.

І найголовніше: всі ці проблеми так і не будуть подолані, якщо не розробити комплексну державну програму водозабезпечення і не прийняти на її виконання відповідний закон.

Тим паче, що вже сьогодні існують донори та інвестори, готові вкладатися в цю сферу. Вони лише чекають на ефективні кроки з боку української влади.

Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 
 
 
 
 
 вверх