Колонки Філ Найт
  3255  1

Історія успіху Nike: як побудувати легендарну компанію з півсотні позичених доларів

Путівник до вершин бізнесу від засновника компанії Філа Найта

Філ Найт — американський бізнесмен, засновник фірми Nike, переможець змагань із бігу на середні дистанції, випускник Орегонського університету і Стенфордської бізнес-школи. Біг став для нього філософією та способом ведення бізнесу. Як можна настільки "горіти" ідеєю якісного і доступного взуття, щоб надихнутися вафельницею?

Як купити у майбутньому всесвітньо відомий логотип за 30 доларів? Як побудувати імперію, не маючи значного стартового капіталу? Детальну історію свого бізнесу та справи всього життя Філ Найт відверто розповідає у книжці "Взуття-буття", яка нещодавно вийшла друком у видавництві "Наш формат".

Філ Найт — загадкова постать у сфері бізнесу. Він рідко дає інтерв’ю. Тож ця книжка  — рідкісна можливість дізнатися справжню історію Nike. "Взуття-буття" — про те, як із пустими кишенями укладати багатомільйонні угоди й залишатися у виграші. Про те, як зібрати команду професіоналів і за роки роботи втратити лише двох топ-менеджерів.

"Напрочуд відверте нагадування про те, як насправді виглядає шлях до успіху в бізнесі. Це брудна й хаотична подорож, сповнена помилками й нескінченною боротьбою, і навіть жертвами. Тут Найт розповідає про кількох топ-менеджерів, яким вдалося пройти цей шлях. Не думаю, що автор хоче чогось навчити. Замість цього він робить щось значно більше — розповідає свою історію так чесно, як тільки може. І ця розповідь дивовижна", — так про книжку засновника Nike відгукнувся Білл Ґейтс.

БізнесЦензор публікує уривки з книжки "Взуття-буття" американського бізнесмена Філа Найта.

***

Як і всі мої друзі, я хотів досягти успіху. Ось тільки, на відміну від них, я не знав, що стояло за словом "успіх". Гроші? Можливо. Дружина? Діти? Будинок? Авжеж, якщо пощастить. Це була мета, прагнути досягнення якої мене вчили змалечку, і частина мене справді інстинктивно цього прагла. Але десь глибоко в душі жило й прагнення чогось іншого, значно більшого. Мені ніколи не давало спокою те, що наше життя швидкоплинне, коротше ніж ми гадаємо, подібне до ранкової пробіжки, а я дуже хотів, щоб моє життя було значущим. І цілеспрямованим. І продуктивним. І важливим. А головне... іншим.

Мені хотілося залишити власний слід в історії.

Мені хотілося перемогти.

Ні, не так. Я просто не хотів програвати.

А далі сталося саме так. Коли моє молоде серце почало невпинно калатати, коли мої рожеві легені розпросталися, мов пташині крила, коли дерева довкола розмились і стали зеленими плямами, перед очима постала відповідь, і я усвідомив, яким хочу бачити своє життя. Грою.

Так, подумав я, це воно. Це саме те слово. Секрет щастя, про який я завжди підозрював, сутність краси чи правди, або ж усе, що нам потрібно було знати про обидва ці поняття, закладене в моментах, коли м’яч летить у повітрі, коли обидва боксери відчувають, що от-от озветься гонг, коли бігуни наближаються до фінішної лінії, а глядачі всі як один зводяться на рівні. Ці півсекунди до перемоги чи поразки, пульс яких ти відчуваєш усім своїм єством, неповторні в своїй дивовижній гостроті. І я хотів, щоб таким було моє життя, моє повсякденне життя.

У різні періоди я уявляв, як одного дня стану популярним письменником-романістом, відомим журналістом, видатним політиком. Однак найбільше я завжди мріяв стати титулованим спортсменом. На жаль, доля зробила з мене лише непоганого атлета, але аж ніяк не спортивного генія. І ось тепер, у двадцять чотири роки, я нарешті з цим впокорився. В Орегоні я почав займатися бігом і протягом трьох років мав певний успіх, виступаючи за університетську збірну. Але на тому все й закінчилось. І тепер, коли я почав пробігати милю за милею, вкладаючись у шість хвилин, о тій порі, коли ранкове сонце оточувало сяйвом глицю навіть найвищих сосен, я запитував у себе: "А якби раптом знайшовся спосіб відчути те, що відчуває спортсмен, якщо насправді ти не є спортсменом? Якби безперервна робота перетворилася на гру? Або ж якби робота подобалася настільки сильно, що, фактично, перетворилася б на ту саму гру?".

Світ був переповнений війною, болем та стражданням, а буденне життя виявилося надзвичайно виснажливим і часто несправедливим — можливо, як я тоді думав, єдиним виходом із цієї ситуації було знайти для себе таку грандіозну мрію, щоби вона здавалася вартою зусиль, приносила б задоволення й підходила саме мені, — іти за нею з цілеспрямованою самовідданістю та завзяттям. Як не крути, а життя — це гра. І той, хто заперечує цю істину або просто відмовляється брати участь у цій грі, залишається на лаві запасних, а я такої долі собі не бажав. Більше за все на світі я не хотів саме цього.

І, певна річ, саме тому я і додумався до своєї Божевільної Ідеї. "Можливо, — подумав я, — можливо, мені варто наново розглянути свою Божевільну Ідею. А що, як моя Божевільна Ідея може... спрацювати?"

Можливо.

Ні-ні, потрібно було бігти швидше, ще швидше, потрібно було бігти так, ніби я за кимось гнався і водночас від когось утікав. Моя ідея спрацює. Присягаюсь, я змушу її спрацювати. Більше жодних "можливо".

***

До кінця літа я так і не отримав жодної звістки від "Оніцука" і взагалі ледь не відмовився від продажу взуття. Однак настав День праці, і мої наміри змінились. Я не міг здатися. Не зараз. А не здаватися — це означало, що я повинен був знову летіти до Японії. Я повинен був вивести компанію "Оніцука" на чисту воду.

Я розповів про це татові. Йому досі не подобалося, що я клеїв дурня з тими кросівками. Однак ще більше йому не подобалося те, що хтось так вчинив із його сином. Він насупився й сказав:

— Напевно, тобі варто полетіти туди.

Я обговорив свої плани з мамою.

— Ніяких "напевно", — сказала вона.

І цього ще замало: вона сама відвезла мене до аеропорту.

Відтоді минуло п’ятдесят років, а я мовби й досі бачу, як ми з мамою їдемо в тому автомобілі. Я пам’ятаю все до найменших подробиць.

Був ясний сонячний день, температура сягала 26-ти за Цельсієм. Ми сиділи мовчки, я милувався тим, як сонячне проміння вигравало на лобовому склі. Наше мовчання було таким же, як і в ті дні, коли мама возила мене на змагання. Я був надто зайнятий спробами заспокоїти свої нерви, щоби говорити, й мама розуміла це краще за будь-кого. Вона ніколи не порушувала меж, окреслених кожним із нас у його найважчі часи.

Але коли вже під’їхали до аеропорту, мама порушила мовчанку.

— Просто будь собою, — сказала вона мені.

Я визирнув у вікно. Бути собою? Серйозно? Хіба це найкраще, що мені лишається? "Щоб вивчити своє “я”, потрібно забути про своє “я”".

Я подивися на себе в дзеркало. У цьому одязі я однозначно не був собою. Я був у новому костюмі пристойного темно-сірого кольору, а поряд зі мною лежав невеличкий портфель. У бічній кишені була нова книжка "Як вести бізнес із японцями". Одному лише Богові може бути відомо, як і де я почув про неї. І скривившись, пригадую останню деталь мого образу: на голові я мав чорний капелюх-казанок. Я придбав його спеціально для цієї подорожі, сподіваючись, що в ньому здаватимуся старшим. Насправді я здавався божевільним. Цілковито схибленим. У мене був такий вигляд, ніби я втік із Вікторіанської божевільні, зображеної на картинах художника Маґрітта.

Більшу частину польоту я намагався запам’ятати рядки книжки "Як вести бізнес із японцями". Відчувши що очі вже стомились, я закрив її та почав дивитись у вікно. Подумки намагався поговорити з собою, підбадьорити себе. Я сказав собі, що маю забути про всі образи, відкинути всі думки про несправедливість, інакше піддамся впливові емоцій, а це завадить чітко мислити. У моїй ситуації емоції були би згубними. Я мав залишатися незворушним. Я пригадав той час, коли займався бігом в Орегоні. Я змагався з бігунами, набагато сильнішими, швидшими за мене. Вони були в кращій фізичній формі. Багато з них у подальшому стали олімпійцями. І все ж таки я змушував себе забути цей неприємний факт. Вважається, що змагання — це завжди щось добре, адже вони виявляють у людях найкращі риси. Однак це стосується лише тих, кому до снаги забути про змагання. Бігова траса відкрила мені, що мистецтво конкурування — це насправді мистецтво забуття, і тепер я собі про це нагадував. Ти маєш забути про свої обмеження. Ти маєш забути про свої сумніви, про свій біль і своє минуле. Ти маєш забути, як твій внутрішній голос кричить, благає: "Ні кроку далі!". А якщо забути неможливо, ти мусиш вступити у перемовини зі своїм внутрішнім голосом. Я прокручував подумки всі забіги, під час яких мій розум хотів одного, а моє тіло — зовсім іншого, чергові кола бігової траси на яких я мусив казати своєму тілу: "Так, твої зауваження дуже слушні, але в будь-якому разі продовжуй...".

Попри всі спроби провести перемовини зі своїм внутрішнім голосом, це завжди давалося мені надзвичайно важко, і тепер я боявся, що зовсім розучився це робити. Коли мій літак почав стрімко знижатися над Міжнародним аеропортом Токіо, я сказав собі: або швидко себе опановую і застосовую свою давню звичку забувати, або програю.

Я не міг терпіти навіть думки про поразку.

***

У 1979 році ми були на шляху до зростання обсягу продажів у роз­мірі 140 мільйонів доларів. А що ще краще, якість нашої продукції стрімко росла. Люди, які працювали в сфері торгівлі, промислові інсайдери, писали статті, розхвалюючи нас за те, що ми "нарешті" виготовляємо взуття краще за "Адідас". Особисто я вважав, що ці інсайдери запізнилися зі своїми висловлюваннями. За виключен­ням кількох давніх помилок, якість нашого взуття вже багато років утримувала топові позиції. І ми ніколи не відставали в інноваціях. (До того ж, у нас були повітряні підошви Руді, які саме проходили стадію розробки).

Якщо не враховувати нашої війни з урядом, ми були у чудовій формі.

Ця ситуація нагадала мені слова: "Якщо не брати до уваги моє перебування в камері смертників, життя прекрасне".

Ще один добрий знак. Ми й далі розширювали свій головний офіс. Того року ми знову переїхали, цього разу до нашого власного приміщення площею в 3 716 квадратних метрів, у Бівертоні. Мій величезний кабінет просто блищав. Він був більшим за наш най­перший офіс біля бару "Пінк Бакет".

І абсолютно порожнім. Декоратор інтер’єру вирішила дотриму­ватись японського мінімалізму — з легким нальотом постмодер­нізму, який смішив абсолютно всіх. Вона подумала, що буде круто, якщо поставити за моїм столом шкіряне крісло в формі гігантської бейсбольної рукавиці.

— Тепер, — сказала вона, — ви можете щодня в нього сідати й розмірковувати про свої... спортивні штуки.

Я сів у рукавицю, мов дивак, і глянув у вікно. Я мав радіти, насо­лоджуватися тим гумором, тієї іронією. Виключення з університет­ської бейсбольної команди було однією з найбільших трагедій мого життя, а тепер я сидів у гігантській бейсбольній рукавиці, в новому розкішному кабінеті як президент компанії, що продавала "спор­тивні штуки" професійним бейсбольним гравцям. Та замість того, щоб тішитися думкою про те, як далеко ми змогли зайти, я думав лише, як далеко ще мусимо йти. Моє вікно виходило на кілька де­сятків чудових сосен, а я не бачив у тих деревах лісу.

Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 
 
 вверх