Колонки Олександр Шаян
  6386  0

Мапа подій на Близькому Сході: показники для України

Протягом кількох останніх тижнів експертне товариство ЄС, що опікується питаннями надійності транспортування газу із РФ через Україну у Європу, після майже річного мовчання знову почало піднімати тему модернізації української ГТС.

сирия

Ключовою складовою повідомлень стала фраза – "Європейська Комісія в особі її віце-президента з енергетичних питань Мароша Шефчовича підтверджує готовність брати участь у модернізації української газотранспортної системи (ГТС), а також готова допомогти Україні в переговорах щодо управління ГТС".

Чому такі заяви почали лунати саме зараз? Які драйвери рухають фігурами на шахівниці? Що у такому світлі очікувати Україні, та які кроки вже починати робити для зміцнення своїх позицій?

ЄС 2050 та експансія "Газпрому"

В своєму стратегічному документі, прийнятому після аварії на Фукусімі, -- "Energy roadmap 2050" ЄС сформулював амбітну задачу знизити рівень викидів СО2 на 80-95% до 2050 року та перейти на більш чисті джерела енергії, що не залишають "вуглецевого сліду".

Таким джерелом енергії, що у порівнянні із вугіллям знижує викиди СО2 та є значно дешевшим за  вітрову енерго-генерацію та інші форми альтернативних джерел енергії (особливо для промислового сектору) є природній газ.

Центри прийняття рішень ЄС визнають - загальний запит Європи (союзник США по НАТО) на 2030 рік залишиться на рівні 380-450 млрд куб. м на рік.

На сьогодні близько 40% потреби ЕС у газі імпортується із РФ трубопроводами. Для збереження та збільшення цієї частки у довгостроковій перспективі "Газпром" продовжує активно просувати більш дешеві у порівнянні із поставками зрідженого газу наземні маршрути та робить кроки для блокування появи обхідних трубопроводів.

Після завершення російсько-німецького трубопроводу "Північний потік 2" - потужність 55 млрд. куб. м на рік, Німеччина, яка вже експлуатує "Північний потік1" і покриває потребу своєї економіки у газі, налагодить реекспорт газу до Західної Європи і стане потужним газо-розподільчим центром Європи.

Російсько-турецький трубопровід "Турецький потік", будівництво якого відновлено на початку вересня цього року утверджуватиме російський вплив на Півдні Європи.

Американо-Саудівська коаліція

Для збалансування нетто-ефекту таких осей співробітництва, США, спираючись на свою потужну військово-політичну присутність на Близькому Сході (Доктрина Картера) у 2009 запропонували своєму партнеру по НАТО, - ЄС альтернативу російському газу – "Південний газовий коридор".

карта1

За задумом планувальників США, цей маршрут повинен зв’язати енергоринок Європи із запасами Середземного моря (ізраїльські родовища Тамар, Левіафан, та єгипетське Зор у Левантійському басейні), Каспійського Регіону (азербайджанське Шах Деніз 1, 2 та родовища Туркменістану), а також запасами Перської Затоки (катарський Північний купол).

Очікувалось, що газопровід Ізраїль-Туреччина (East-Med) і трубопровід Азербайджан-ЄС (TANAP+TAP) за доступності маршруту Катар-Саудівська Аравія-Сирія сформують надійну мережу маршрутів доставки газу в Європу в обхід РФ.

Для Катару (союзник США) цей наземний маршрут означав би зниження ризиків, що пов’язані із проходом танкерів через перенасичену військовими та торговими кораблями протоку Хормуз, яку Іран у випадку ескалації політичної напруги може перекрити.

Для Туреччини (союзник США по НАТО), яка на – 60% залежить від імпорту газу із РФ – реалізації озвученої урядом Ердогана – мети 2030 із утвердження Туреччини у якості нафто-газового розподільчого центру для Європи.

Для Саудівської Аравії, яка, як і Катар, прагне знизити свою залежність від Ірану для проходу танкерів через Хормуз такий маршрут означав би появу наземного маршруту в Європу, а також вагомий крок у відновленні роботи:

а. Іракського трубопроводу (IPSA, побудований у 1989 році, потужність 1,65 млн. барр/день), який доставляв іракську нафту до порту Муйаджиз на узбережжі Червоного моря

б. Транс-аравійського трубопроводу (TAPLINE), потужністю у 500 тис. барр/день та довжиною у 1200 км. який йде від саудівського Кейзума транзитом через Іорданію і Голанські висоти до Сідону (Ліван).

У той же час для Ірану поява такого маршруту закривала б європейський напрям трубопровідного експорту з його родовища Південний Парс. Для РФ цей маршрут у поєднанні із вже давно підтримуваним Туреччиною, Ізраїлем та їх союзником США Арабським трубопроводом (Arab gas pipeline) із перемичкою Туреччина-Сирія означав би повну втрату сфери впливу у регіоні та домінантних позицій "Газпрому" на ринках Європи.

Для режиму Ассада у Сирії цей маршрут означав би появу недружнього для нього геополітичного альянсу, що робило б його перебування при владі проблематичним.

Для збереження своїх позицій у регіоні уряди Сирії, Ірану та Іраку за дипломатичного посередництва РФ підписали у вересні 2011сроку угоду про будівництво трубопроводу, який би починався в іранському порті Ассалуйа поруч із родовищем Південний Парс у Перській Затоці та йшов через територію Ірана у Дамаск. У рамках узгодженого чотирма країнами розподілу задач, Іран планував продовжити трубопровід від Дамаска до середземноморських портів Лівана, звідки газ зручно постачати на ринки Європи.

Весь експорт сірійського або іранського газу в Європу йшов би через цей орендований РФ у Сирії порт Тартус. Відразу після підписання цієї угоди Міністерство нафти та газу Сирії оголосило про відкриття родовища Квара (Qara), що недалеко від кордону з Ліваном і поряд із російською середземноморською ВМБ Тартус. "Газпром" став би основним інвестором та оператором нових газових родовищ в Сирії.

На сьогодні реалізація маршруту Катар-Саудівська Аравія-Туреччина зупинена конкуренцією за сфери впливу між бойовиками Ісламської держави та про-асадівськими військами (РФ), які контролюють узбережжя Середземного моря та Курдами (Курдський Регіональний Уряд), що прагнуть більшої політичної автономії і підтримують асиметричну комунікацію зі всіма сторонами конфлікту.

Енергетична дипломатія Туреччини

Така регіональна кон'юнктура змушує Туреччину, що платить за газ в кілька разів більше ніж європейські оператори і якій в рамках "Південного коридору" відводилася роль потужного енергетичного розподільчого центру із доставки нафти та гази із Перської затоки у ЄС, шукати шляхів доступу до газу в обхід Ірану (20-40% імпорту) та РФ (% імпорту).

З цією метою уряд Туреччини збільшує свою присутність у нафтовій та газовій промисловості КРУ та просуває будівництво нафтових та газових маршрутів із Північного Іраку у свої середземноморські порти.

Починаючи із січня 2013 року Туреччина налагодила імпорт нафти із родовища Таг Таг в порт Джейхан вантажівками. Із вересня 2013 року турецька державна компанія Botas почала будівництво газопроводу Сірнак (КРУ) – Мадрін (Південний Схід Туреччини). Разом із цим, Курди, що прагнуть встановлення власної незалежної держави Курдистан на півночі Сирії налагоджують співпрацю не лише з Туреччиною, а й працюють на східному напрямку.

Близькосхідна стратегія Китаю

За даними Міжнародного енергетичного агентства (МЕА), передбачається, що у 2030 році Китай для потреб економіки імпортуватиме 77% нафти, з яких половина буде надходити із країн Перської Затоки. На сьогодні Китай вже є найбільшим імпортером нафти як із Саудівської Аравії (союзник США), так і з Ірану (союзник РФ).

За відсутності достатньої мережі нафтопроводів на Східно-Азійському напрямку (тільки Саудівська Аравія і Об'єднані Арабські Емірати в даний час мають трубопроводи тактичного значення) ця частка нафти надходитиме до Китаю морським шляхом через протоки Хормуз та Малакка, що знаходиться під патрулюванням домінуючих ВМС США, які розглядають Китай у якості глобального конкурента.

карта2

Враховуючи той факт, що Іран та Саудівська Аравія вже давно розходяться з таких питань, як війни в Сирії і Ємені, Китай хоче мати певні гарантії того, що напруженість на Близькому Сході не буде продовжувати рости.

Для того, щоб збалансувати вплив Сполучених Штатів, які через своїх союзників - Саудівську Аравію і невеликі країни Перської затоки контролюють західний берег багатої на нафту Перської затоки, Китай прагне розширити відносини з Іраном та РФ задля утримування спільного контролю над іранським східним узбережжям.

Такий "мінімальний баланс", на думку стратегічних планувальників Китаю, унеможливлював би перекриття протоки Хормуз і перешкоджав би Сполученим Штатам реалізовувати нафтове ембарго відносно інших країн.

Реалізуючи означений як "Asian Energy Security Grid" план, Китай просуває будівництві серії таких трубопроводів як: газопровід Іран-Пакистан (IP, довжина 900 км, потужність 21 млн куб. м на добу) та трубопровід-змичку між Іраном і Туркменістаном (Korpeje-Kordkuy pipeline і Dauletabad-Sarakhs-Khangiran pipeline), яка може бути під’єднана до середньоазійського трубопроводу (CAGP) - прямим наземним маршрутом між Іраном і Китаєм в обхід Малаккської протоки.

Перспективи співробітництва між Іраном і Туркменістаном посилюються тим, що Іран вже має певну інфраструктуру для отримання туркменського газу.

У той же час, для того, щоб бути надійним експортером нафти та газу до Китаю, Ірану необхідно задовольнити власний попит у даному виді палива. Станом на сьогодні виробнича логістика нафто-газової галузі Ірану, який довгий час перебуває під економічними санкціями США\ЄС, побудована так, що більша частина видобутку нафти в Ірані розташована у Південно-Західній провінції Хузестан. Великі ж населені пункти та потужні нафтопереробні заводи розташовані у північних та Північно-Західних районах.

Трубопровід КРУ-Іран

Враховуючи географічну наближеність, сировиною для іранських нафтопереробних заводів у Керманшасі, Тегерані, або Тебризі міг би бути імпорт з Курдистану (запаси Північного Курдистану оцінюються 130 млрд барр. ). З цією метою у березні цього року Іран та КРУ домовились про технічні деталі будівництва трубопроводу потужністю у 250 тис. барр на добу в Іран.

карта33

Трубопровід з’єднає курдський Коисінжак, перетне кордон в Парвез Хані, і далі дотягнеться до Керманшаха на Заході Ірана, де нафта буде подаватись у іранську трубопровідну систему для використання північними нафтопереробними заводами країни.

У такий спосіб Іран зменшує необхідність перекачування нафти через існуючу систему трубопроводів та уникає витрат на СВОП-операції із Азербайджаном, Туркменістаном та Казахстаном та, як результат, розвантажує трубопровідні та танкерні потужності для експорту до Китаю.

У політичному вимірі пропозиція Ірану побудувати трубопровід для транспортування нафти із іракського Курдистану у Перську Затоку є нічим іншим як кроком на шляху до визнання неофіційної автономії іракського Курдистану від союзного Ірану іракського центрального уряду.

Для Китаю налагодження співробітництва Іран-Курдистан означає:

а. Більші обсяги сировини для трубопроводу Іран-Пакістан-Китай, що дозволяє вирішити його "Малаккську дилему".

б. Стримування осі Саудівська Аравія – Катар - Туреччина у Сирії які "експортують" нестабільність в населену бунтівними уйгурами провінцію Синцзян.

Підтримуючи незалежний Курдистан та Сирію, Китай, дії якого у відношенні до уйгурів часто засуджує Туреччина, просуваючи ідею "Східного Туркестану", отримує ефективний важіль стримування сепаратних настроїв на своєму східному кордоні.

карта4

З цією метою Китай поступово збільшує свою підтримку Курдистану. У 2009 році Sinopec придбав Addax Petroelum, який розробляє нафтове поле Таг Таг в Іракському Курдистані. Вартість оборудки склала $7,2 млрд, що робить контракт одним із найбільш коштовних придбань Китаю у нафто-газовому секторі за останній час. У вересні 2014 року з метою більш тісного співробітництва в енергетичній сфері Пекін відкрив Генеральне Консульство в Ербілі. На сьогодні у регіоні працює біля сімнадцяти китайській нафтодобувних компаній, включаючи DQE та близько кількох сотень громадян Китаю.

Підсумковий баланс для України:

Налагодження Курдистану – як території проходження підтримуваного США маршруту Катар-Туреччина - співпраці з Іраном та, відповідно, Китаєм вказує на появу додаткових змінних на користь правового та міжнародного визнання КРУ як автономного політичного гравця.

Більша автономія КРУ може означати, що американський проект із побудови мережі нафто-та газопроводів означений як "Південний енергетичний коридор" із ключовим розподільчим центром у Туреччині як альтернатива російському газу для ЕС не буде реалізований повною міро.

При збереженні існуючого балансу сил на Близькому Сході, Європа та Туреччина в перспективі продовжуватимуть критично залежати від поставок трубопровідного газу із РФ, що змушуватиме цих гравців займати колабораціоністську позицію та підтримувати енергетичні ініціативи РФ.

По завершенню маршрутів "Північний потік2" та "Турецький потік" значення Транс-балканського трубопроводу, що транспортує газ із України у Словаччину, Угорщину і Польщу може стати другорядним для транспортування газу із РФ в Європу.

Враховуючи те, що "Газпром" декларує своє прагнення зупинити транспортування газу до Європи через українську ГТС після 2019 року, українській правлячій групі вже сьогодні варто налагодити політичний діалог із потужною, здатною стримувати російську експансію європейською країною, та почати збільшувати кількість терміналів із прийомки зрідженого газу у портах Одеської області.

 
 
 вверх