Колонки Ха-Юн Чанг
  3812  0

П'ЯТНИЧНЕ ЧТИВО. Економіка для "чайників", або Книга, яку має прочитати кожен

Уривок з книги Ха-Юн Чанга "Економіка. Інструкція з використання"

економіка_інструкція

Книга "Економіка. Інструкція з використання" Ха-Юн Чанґа, яка нещодавно вийшла українською у видавництві "Наш Формат", входить в топ-50 найпопулярніших економічних видань за версією Amazon.

Чанґ зумів написати книгу про економіку, яка буде зрозумілою усім, а не тільки професійній аудиторії.

Економіка може бути простою наукою, доступною для всіх, — доводить автор. Хай вас не лякають цифри, заплутані формули і незрозуміла термінологія — усе це не головне. Економіка — це передусім про людей, а не про виробництво чи дефіцит державного бюджету. І розумітися на ній може кожний. Чи справді одні бідні, бо ледачі, а інші заможні, бо наполегливо працюють? У чому причина світової кризи 2008 року? Чи може країна досягти економічного успіху, перестрибнувши етап індустріалізації?

Чанґ відповідає на ці питання жвавою метафоричною мовою.

Ха-Юн Чанґ у своїй книзі відповідає на питання про те, яка економічна поведінка убезпечить від криз і фінансових потрясінь. А це, безперечно, актуально для кожного українця. "Економіка. Інструкція з використання" — корисна книжка-інструкція, путівник до успіху в наші непрості часи.

Ха-Юнг Чанґ — відомий корейський економіст, колумніст газети Guardian, викладає економіку в Кембриджському університеті. Спеціалізується на проблемах економічного розвитку, консультував Світовий банк і Європейський інвестиційний банк. Праці Чанґа справили сильний вплив на Рафаеля Корреу, 55-го президента Еквадору.

БізнесЦензор публікує уривок з книги корейського економіста Ха-Юн Чанга "Економіка. Інструкція з використання".

Від шпильки до ПІН-коду

Про що була перша книга з економіки? Гадаєте, про золото, землю, банківську справу чи міжнародну торгівлю? А ось і ні — про шпильку.

Цією металевою штукенцією більшість із вас навіть не користується, якщо, звісно, не заколює нею своє довге волосся або не шиє одяг власноруч.

Саме про виробництво шпильки йдеться на початку праці, що вважається (хоча й помилково) першою книгою з економіки — "Дослідження про природу і причини багатства народів" Адама Сміта (1723–1790).

Із перших сторінок Сміт стверджує, що головним джерелом збільшення багатства є зростання продуктивності шляхом глибшого поділу праці, тобто поділу процесів виробництва на менші, більш спеціалізовані етапи. Сміт вважає, що поділ праці збільшує продуктивність у трьох напрямках. По-перше, коли робітники постійно виконують одне-два завдання, вони набувають вправності й працюють швидше ("справа майстра величає").

По-друге, завдяки спеціалізації робітники не витрачають часу на перехід, фізичний і мисленнєвий, від одного завдання до іншого (скорочення "витрат на перехід"). І, нарешті, ще одна суттєва перевага: поділ праці на якомога менші частки дозволяє автоматизувати всі етапи, а відтак — виконувати роботу з надлюдською швидкістю (завдяки механізації).

Сміт наводить такий приклад: десять робітників ділять процес виготовлення шпильки, й кожен виконує одне-два завдання. У такий спосіб вони здатні виробити 48 тис. шпильок (4800 шпильок із робітника) протягом дня. Як стверджує Сміт, ці самі працівники виготовлять щонайбільше 20 шпильок кожен, якщо займатимуться всім процесом самостійно.

Сміт назвав приклад зі шпилькою "дріб’язковим", адже у виробництві інших товарів поділ праці складніший, але, вочевидь, він жив у епоху, коли десятеро людей виготовляли шпильку й це вважалося великим досягненням. Принаймні достатньо великим, щоб учений міг поставити його на чільне місце в своєму омріяному magnum opus із дисципліни, про яку в той час ще ніхто не чув.

За два з половиною століття, що минули відтоді, завдяки механізації та використанню хімічних процесів технології зробили величезний крок уперед, зокрема й у виробництві шпильок. За два покоління після Сміта обсяги виготовлених шпильок у розрахунку на одного робітника зросли майже вдвічі. 1832 року Чарльз Беббідж, математик та автор ідеї, що стала основою для створення комп’ютера, слідом за Смітом дослідив роботу шпилькових фабрик. Він виявив, що один робітник виробляє близько 8 тис. шпильок щодня. Минуло ще півтора століття, технологічний прогрес ішов далі, й шпильки почали вироблятися ще в сто разів швидше: покійний Кліффорд Преттен, кембриджський економіст, 1980 року встановив, що за день робітник у той час виготовляв до 800 тис. шпильок.

Збільшення продуктивності виробництва товару — в нашому випадку шпильки — це ще далеко не все. Сьогодні ми виробляємо безліч товарів, про які в епоху Сміта могли лише мріяти (чого варті хоча б літальні апарати). А є ще чимало речей, які сучасникам Сміта навіть і не снилися: мікрочіпи, комп’ютери, оптоволокнисті кабелі та багато інших технологій, без яких ми не уявляємо свого життя.

Змінюється все: як змінилися дійові особи та інституції за капіталізму

Із часів Адама Сміта змінилися не лише технології виробництва, тобто способи створення товарів. Суб’єкти економічної діяльності (учасники економічних відносин) та економічні інституції (правила організації виробництва та інших видів економічної діяльності) також пережили докорінні зміни.

За життя Сміта господарство Великої Британії, яке він називав "комерційним суспільством", у найзагальніших рисах було схожим на економіку більшості сучасних країн. Інакше його робота взагалі не мала б значення. На відміну від інших економік того періоду, у Великій Британії вже тоді існував капіталізм (іншими капіталістичними країнами на той час були Нідерланди, Бельгія та деякі регіони Італії).

Отже, що таке капіталістичне господарство, чи капіталізм? Це таке господарство, за якого продукти виробляють заради отримання прибутку, а не для власного споживання (як у натуральному господарстві, коли продукція виготовляється для себе) чи з політичних зобов’язань (як у феодальному суспільстві або в соціалістичному господарстві, коли політична верхівка, відповідно аристократи й орган центрального планування, визначають, що саме треба виробляти).

Прибуток — це різниця між заробленим від продажу товару на ринку (що називається торговим виторгом або просто виторгом) і витратами на всі використані ресурси. У випадку зі шпильковою фабрикою її прибуток є різницею між виторгом від продажу шпильок і витратами фабрики на їх виробництво — на сталевий дріт, зарплату працівникам, оренду фабрики тощо.

Капіталізмом керують капіталісти — ті, хто володіє капітальним майном. Його ще називають засобами виробництва — довготривалими ресурсами, що вкладаються в процес виробництва (прикладом може слугувати устаткування, але не сировина). У побуті ми також називаємо капіталом гроші, вкладені в комерційну справу.

Капіталісти володіють засобами виробництва або безпосередньо, або, що зараз трапляється частіше, опосередковано, через акції (акціонерний капітал) компанії — пропорційні права на загальну вартість компанії, через які реалізується право власності. Капіталісти наймають людей на комерційних умовах, аби ті керували засобами виробництва. Ці люди звуться найманими робітниками, або працівниками. Капіталісти отримують прибуток, виробляючи продукцію та продаючи її покупцям на ринку — там, де відбуваються купівля й продаж товарів.

Сміт вважав, що завдяки конкуренції між продавцями на ринку виробники, що прагнуть отримати більший прибуток, вироблятимуть товари з найменшими витратами, і від цього всі виграють.

Однак на таких загальних моментах схожість між капіталізмом часів Сміта та нашої доби завершується. Існує величезна різниця між цими двома епохами в тому, як втілюються в життя основні риси капіталізму — приватна власність на засоби виробництва, бажання отримати прибуток, наймана праця та ринковий обмін.

Змінилися капіталісти

За часів Адама Сміта більшість фабрик (і ферм) перебували у власності та управлінні окремих капіталістів або товариств із кількох учасників, які добре знали один одного. Капіталісти тієї доби брали безпосередню участь у виробництві: вони часто ходили виробничими приміщеннями, давали накази робітникам, сварили їх і могли навіть побити.

Зараз же більшість виробництв перебувають у власності та управлінні "нефізичних" осіб, тобто корпорацій. "Особами" їх можна назвати лише в юридичному значенні. Вони, своєю чергою, належать багатьом фізичним особам, які купують акції та спільно ними володіють. Утім, якщо ви акціонер, це не робить вас капіталістом у класичному розумінні. Якщо ви володієте трьома сотнями з 3 млн акцій компанії Volkswagen, це не дає вам права прийти на завод, скажімо, в німецькому Вольфсбурзі й командувати "своїми" робітниками на "своєму" заводі хоча б одну мільйонну хвилину їхнього робочого часу: на великих підприємствах володіння та контроль за діяльністю — це функції, що майже ніколи не перетинаються.

Сучасні власники більшості великих корпорацій мають обмежену відповідальність. У товаристві з обмеженою відповідальністю (ТОВ) або публічному акціонерному товаристві (ПАТ), якщо з компанією щось трапляється, акціонери втрачають лише вкладені в свої частки гроші — не більше.

За життя Сміта більшість власників компаній мали необмежену відповідальність: коли щось ішло не так, вони змушені були продавати своє майно, аби віддати борги, інакше потрапляли до боргової в’язниці. Сміт виступав проти принципу обмеженої відповідальності. Він вважав, що учасники товариств із обмеженою відповідальністю не володіють товариством, а отже, гратимуть із "чужими грішми" (це його фраза, що стала назвою відомої п’єси, за якою 1991 року зняли фільм із Денні Де Віто) і вестимуть справи необачно, бо не ризикуватимуть усіма своїми статками.

Сучасні компанії незалежно від форми власності за своєю структурою значно відрізняються від компаній часів Сміта. У його епоху компанії були зазвичай невеликими, мали один виробничий майданчик і просту структуру управління: декілька майстрів, звичайних робітників та іноді "наглядачів" (так тоді називали найманих управлінців).

Сьогодні ж у всьому світі існує багато величезних компаній, у яких працюють десятки тисяч чи навіть мільйони людей. Корпорація Walmart налічує 2,1 млн робітників, а McDonald’s (включно з франшизами) — близько 1,8 мільйона. У цих корпорацій складна структура, до якої можуть входити управління, центри одержання прибутків, напівавтономні підрозділи та ще багато іншого; в них працюють люди із заплутаними посадовими інструкціями й тарифними розрядами. Над усім стоїть складна, бюрократизована управлінська структура.

Змінилися робітники

За життя Сміта більшість населення не працювала на капіталістів за наймом. Натомість люди займалися сільським господарством — навіть у Західній Європі, де на той час капіталізм був розвинений найбільше. Небагато людей наймалося на роботу в сільському господарстві, але більшість потроху займалася власним натуральним господарством або ставала орендарями (винаймала землю та сплачувала за це частку свого доходу) в землевласників-аристократів.

У ті часи люди, які працювали на капіталістів, не були найманими робітниками, адже панувало рабство. Раби нічим не відрізнялися від тракторів чи тяглової худоби: вони були засобами виробництва у власності капіталістів. Особливо це стосувалося плантаторів на півдні США, в країнах Карибського басейну, в Бразилії тощо. Лише за два покоління після появи "Багатства народів" у Великій Британії скасували рабство (1833 року). А майже за століття після появи книги та після завершення кривавої громадянської війни рабство скасували у США (1862 року). Бразилія відмовилася від рабства лише 1888 року.

Хоча більшість людей, які працювали на капіталістів, не були найманими робітниками, серед найманих були ті, кому сьогодні не дозволили б працювати. Це діти. Тоді мало кого хвилювало, що діти працюють. 1724 року Деніель Дефо, автор "Робінзона Крузо", захоплено писав у своїй книзі "Подорож Великою Британією", що в Норіджі, тодішньому центрі виробництва бавовняних виробів, "кожна дитина з чотирьох-п’яти років може сама собі заробляти на хліб" завдяки забороні імпортувати коленкор, бавовняну тканину з Індії, що на той час високо цінувалася. Згодом дитячу працю обмежили, а потім і взагалі заборонили, але сталося це через багато поколінь після Сміта, який помер 1790 року.

Сьогодні у Великій Британії та інших заможних країнах нічого не нагадує про минуле. Дітям заборонено працювати, за винятком обмеженої кількості годин на певних роботах, наприклад рознесенні газет. Рабство заборонено законом. Із дорослих робітників близько 10 % є самозайнятими (працюють на себе), 15-25 % є державними службовцями, а інші працюють за наймом у капіталістів.

Змінилися ринки

За часів Сміта ринки були переважно локальними або, в кращому разі, національними, хоча це не стосувалося ключових товарів, якими торгували на міжнародному рівні (цукром, рабами, прянощами тощо), і деяких виробів на кшталт шовкового, бавовняного та вовняного одягу. Товари на ці ринки постачалися безліччю невеличких фірм. Внаслідок цього виникала, за словами сучасних економістів, досконала конкуренція, за якої жоден продавець не міг впливати на ціну. Сучасники Сміта навіть уявити собі не могли, що компанії колись залучатимуть удвічі більше робітників, ніж тогочасне населення Лондона (0,8 млн 1800 року), а кількість регіонів, у яких вони працюватимуть, у шість разів перевищуватиме число колоній Великої Британії (близько 20) — скажімо, McDonald’s працює більш ніж у 120-ти країнах світу.

Сьогодні на більшості ринків панують великі компанії, котрі часто маніпулюють цими ринками. Компанія може бути єдиним продавцем (монополія) або, як це частіше трапляється, одним із небагатьох (олігополія), і не лише на рівні країни, а й у цілому світі. Наприклад, компанії Boeing та Airbus постачають на світовий ринок майже 90 % цивільних літаків. Буває так, що компанія — єдиний покупець (монопсонія), або один із небагатьох (олігопсонія).

На відміну від маленьких компаній доби Адама Сміта, монополісти та олігополісти можуть впливати на результати роботи ринку. Таку здатність економісти називають ринковою владою. Фірма-монополіст може навмисно обмежувати обсяги виробництва своєї продукції, аби збільшувати ціни й у такий спосіб досягати збільшення прибутку (вузькоспеціалізовані питання я поясню в розділі 11, тож поки на них не зважайте). Фірми-олігополісти не можуть маніпулювати ринком так само потужно, але заради збільшення свого прибутку можуть домовитися. У такому разі вони не збиватимуть ціни й утворять картель. Як наслідок, у більшості країн зараз діє законодавство про конкуренцію (його ще іноді називають антимонопольним законодавством).

Його мета — боротися з антиконкурентною практикою шляхом поділу монополістів (так, наприклад, уряд США 1984 року поділив телефонну компанію AT&T) та забороняти змови олігополістів.

Монопсонії та олігопсонії ще кілька десятків років тому вважалися теоретично цікавими, але на практиці неможливими. Сьогодні ж деякі з них впливають на господарство ще помітніше, ніж монополії та олігополії. Як майже єдині покупці певних товарів, компанії демонструють свою владу, іноді навіть на міжнародному рівні. Компанії Walmart, Amazon, Tesco та Carrefour мають важливий, а іноді й вирішальний вплив на те, що та в яких місцях виробляється, хто скільки прибутку отримує і що купують споживачі.

Змінилися гроші (фінансова система)

Зараз для нас цілком природно, що в кожній країні є власний банк, який випускає її банкноти (і монети) — центральний, як, скажімо, Федеральна резервна система США чи Банк Японії. У Європі часів Адама Сміта більшість банків (і навіть деякі дуже заможні комерсанти) випускали власні банкноти.

Ці банкноти (або ж банківські білети, як їх називають у Сполучених Штатах) відрізнялися від сучасних купюр. Кожну банкноту випускали на ім’я конкретної людини, вона мала окремо визначену вартість і підписувалася особою, яка її видавала. Лише 1759 року Банк Англії розпочав випуск банкнот із фіксованим номіналом (тоді це була банкнота в 10 фунтів стерлінгів, а банкнота в 5 фунтів з’явилася через три роки після смерті Адама Сміта). Через два покоління по Сміту, 1853 року, розпочався випуск (емісія) повністю друкованих банкнот, що не містили імені їхнього одержувача чи підпису касирів. Утім, навіть банкноти з фіксованим номіналом відрізнялися від сучасних купюр, оскільки їхня вартість прямо залежала від дорогоцінних металів (золота, срібла тощо), якими володів банк-емітент. Таку систему називають золотим (срібним і т. ін.) стандартом.

Золотий (срібний) стандарт — це грошова система, за якої паперові гроші, що емітуються центральним банком, підлягають вільному обмінові на золото (або срібло) певної ваги. Це не означає, що центральний банк має тримати в резерві золотий запас, який дорівнював би вартості емітованої валюти; однак оборотність паперових грошей у золото створила необхідність мати дуже значний золотий резерв.

Наприклад, Федеральна резервна система мала запаси золота в розмірі 40 % вартості емітованої валюти. Як наслідок, центральному банку було складно емітувати паперові гроші на власний розсуд. Уперше золотий стандарт прийняв у Великій Британії 1717 року Ісаак Ньютон (Так, це саме той учений, про якого ви подумали. На додачу він ще був аліміком і грав на фондовому ринку), який тоді очолював Королівський монетний двір, а в 1870-ті його приклад наслідували інші європейські країни. Ця система відіграла дуже важливу роль у розвитку капіталізму протягом наступних двох поколінь, але про це ми поговоримо в розділі 3.

Використання банкнот — це одне, а зберігання і позичання їх у банках, тобто банківські операції, — дещо інше.

У добу Сміта банківська справа була ще більш відсталою за інші сфери господарства: банківськими послугами могло користуватися дуже незначне число осіб. Три чверті французів не мали доступу до банків до 1860-х років — протягом майже століття після виходу "Багатства народів". Навіть у Великій Британії, яка в цьому сенсі залишила Францію далеко позаду, банківській справі дуже відчутно бракувало цілісності, а відсоткові ставки різнилися від регіону до регіону ще навіть у ХХ столітті.

Фондові ринки, де відбуваються купівля та продаж акцій (акціонерного капіталу) компаній, існували вже приблизно протягом кількох століть до Сміта. Однак, оскільки мало компаній випускали акції (вище вже йшлося про те, що компаній з обмеженою відповідальністю було небагато), фондовий ринок був, так би мовити, лише інтермедією в розгортанні драми капіталізму.

Багато хто навіть вважав, що фондові ринки майже нічим не відрізняються від гральних закладів (а дехто й досі дотримується такої думки). Фондові ринки майже ніяк не регулювалися, а за порушення правил навряд можна було поплатитися; біржові маклери не мали зобов’язань щодо розкриття відомостей про компанії, чиї акції вони продавали.

Інші фінансові ринки були ще примітивнішими. Ринок державних облігацій — боргових паперів з вільним обігом, емітованих державою, що позичає гроші (саме цей ринок опинився в центрі єврокризи, що охопила світ від 2009 року), існував лише в деяких країнах, зокрема у Великій Британії, Франції та Нідерландах. Ринок корпоративних облігацій (боргових паперів, емітованих компаніями) навіть у Великій Британії перебував у зародковому стані.

Сьогодні ми маємо високо розвинену — а дехто скаже, що аж надто розвинену — сферу фінансових послуг. До неї входять не лише банківський сектор, фондовий ринок та ринки облігацій, а й ринки фінансових деривативів (ф’ючерсів, опціонів, свопів) та сили-силенної складних фінансових продуктів на кожну літеру абетки: MBS (цінних паперів, забезпечених іпотеками), CDO (облігацій, забезпечених борговими зобов’язаннями) та CDS (кредитних дефолтних свопів). Не хвилюйтеся, в розділі 8 я поясню, що все це означає. Зрештою, система тримається на центральному банку, який виступає кредитором останньої інстанції і без обмежень позичає гроші під час фінансових криз, коли ніхто інший позичати не хоче. Так за життя Сміта центрального банку не було, тож долати фінансову паніку було дуже складно.

У наш час учасники фінансового ринку дотримуються багатьох правил: яку частку від власного капіталу можна давати в борг, які відомості про себе мусять розкривати компанії, коли продають свої акції, якими активами мають право володіти ті чи інші фінансові установи (наприклад, пенсійним фондам не дозволяється володіти ризиковими активами). Попри всі правила, розмаїття й складність фінансових ринків заважають легко їх регулювати, що нам продемонструвала всесвітня фінансова криза 2008 року.

 
 
 вверх