Колонки Малколм Гладуелл
  3802  0

П'ЯТНИЧНЕ ЧТИВО. Неординарні історії успіху: Правило 10 тисяч годин

БізнесЦензор публікує уривок з книги "Неординарні історії успіху" Малколма Гладуелла – канадського журналіста і поп-соціолога.

малколм,гладуелл2

Понад 200 тижнів у списку бестселерів The New York Times. Більше ніж 4200 відгуків на Amazon.com. Що робить людей неординарними? Чи багато вирішує випадок у нашому житті? Як цілковито реалізувати свої таланти? Скільки годин наполегливої праці необхідно, аби стати кращим із кращих? Шокуючі, вражаючі, неймовірні приклади з життя Біла Ґейтса, одне з найвідоміших досліджень в історії психології – експеримент "Терміти" Льюїса Термана. Біографії  зірок канадського хокею та звички селян минулого сторіччя…

БізнесЦензор публікує уривок з книги, яка вийшла у видавництві КСД, "Неординарні історії успіху" Малколма Гладуелла – канадського журналіста і поп-соціолога. За свою першу книгу він отримав мільйон доларів авансу. Увійшов до списку "100 найбільш впливових людей" за версією журналу Time Magazine.


Правило десяти тисяч годин

У ГАМБУРГУ НАМ ДОВОДИЛОСЯ ГРАТИ ПО ВІСІМ ГОДИН ПОСПІЛЬ

1971 року Мічиґанський університет відкрив новий комп’ютерний центр у новій будівлі на Біл-авеню в Енн-Арбор. Університетські обчислювальні машини стояли посеред просторої білої кімнати й мали вигляд, як пригадує один член факультету, "наче одна з останніх сцен фільму “2001: Космічна одіссея”". Неподалік стояв десяток клавішних перфораторів, які в ті часи слугували комп’ютерними терміналами. Університет Мічиґану мав найбільш передові програми комп’ютерної науки в світі, і за час роботи комп’ютерного центру тисячі студентів пройшли через цю білу кімнату, нійвідомішим з котрих був незграбний під­літок Білл Джой.

Джой вступив до Мічиґанського університету того самого року, коли й відкрили комп’ютерний центр. Йому виповнилося шістнадцять років. Він був високим та дуже худорлявим, з копицею неслухняного скуйовдженого волосся. Випускний клас у школі проголосував за нього як за "найбільш запопадливого учня", а це, як він сам каже, означало, що він був "занудним ботаном". Білл гадав, що стане біологом чи математиком. Проте наприкінці першого року навчання він помітив комп’ютерний центр і захопився.

Відтоді комп’ютерний центр став його життям. Він програмував завжди, коли лише випадала нагода. Джой почав працювати у професора інформатики, а отже, міг створювати програми все літо. 1975 року він вступив до аспірантури Каліфорнійського університету в Берклі. І там він іще глибше занурився у світ комп’ютерного програмного забезпечення. Під час усного іспиту на здобуття ступеня доктора філософії, він на льоту вигадав надзвичайно складний алгоритм, і це, як пише один з його численних шанувальників, "настільки зачудувало екзаменаторів, що вони згодом порівнювали його з Ісусом, який дивує старійшин".

Працюючи з невеликою групою програмістів, Джой узявся переписувати ЮНІКС, який був системою програмного забезпечення, розробленою компанією AT&T для потужних центральних комп’ютерів. Версія Джоя була дуже якісною. Аж такою якісною, що стала — і залишається дотепер — операційною системою, на котрій працюють буквально мільйони комп’ютерів по всьому світу. "Якщо поставите свій Mac у той смішний режим, коли можна побачити код, — каже Джой, — то побачите те, що я, пам’ятаю, писав іще 25 років тому". А знаєте, хто створив більшість програмного забезпечення, що дає вам змогу входити в мережу Інтернет? Білл Джой.

Закінчивши студіювання в Берклі, Джой став одним із засновників фірми "Сан Майкросистемс" у Кремнієвій долині, що була одним з головних учасників комп’ютерної революції. Там-таки він переписав одну комп’ютерну мову — Джава — й легенда про нього розлетілася ще далі. Серед "своїх" у Кремнієвій долині про Джоя говорять з таким самим благоговійним трепетом, як про Білла Ґейтса у "Майкрософт". Його ще називають Едісоном мережі Інтернет. Науковець-програміст Девід Ґелернтер з Єльського університету каже: "Білл Джой — одна з найвпливовіших постатей у сучасній історії інформаційних технологій".

Історію генія Білла Джоя переповідали вже безліч разів, але мораль завжди одна. Він жив у світі абсолютної меритократії. Програмування не працювало за принципом блату, коли можна просунутися, маючи гроші та потрібні зв’язки. То було відкрите широке поле діяльності, у якому кожного учасника оцінювали виключно за талантами й досягненнями. То був світ, у якому перемагали найкращі, а Джой став очевидячки одним з найкращих.

Однак, якби ми щойно не розглядали приклади хокеїстів та футболістів, таку версію подій сприйняти було б легше. Їхній випадок мав би бути чистою меритократією. Проте це не так. То була історія про те, як неординарні особистості в певній діяльності досягли свого високого статусу через поєднання вмінь, можливостей і суто випадкових переваг.

Чи можливо, щоб такий штиб особливих можливостей працював і в реальному світі? Повернімося до історії Білла Джоя та дізнаймося.

Уже протягом цілого покоління психологи з усього світу ведуть палкі дискусії стосовно питання, яке ми тривалі роки вважаємо вирішеним. Питання полягає ось у чому: чи існує така річ, як природжений талант? Очевидна відповідь — так. Не кожен хокеїст, народжений у січні, зрештою, грає на професійному рівні. Так чинять лише деякі, себто ті, хто мають оцей природжений талант. Досягнення — це талант плюс підготовка. Проблема натомість полягає у тім, що, коли детальніше розглядати кар’єру талановитих та обдарованих, можна помітити, що природжений талант відіграє меншу роль, тимчасом як підготовка, здається, важить більше.

Першою ілюстрацією в суперечці про таланти є дослідження, яке провів на початку 1990-х років психолог К. Андерс Ерикссон та двоє його колег з Берлінської академії музики. За допомогою викладачів академії скрипалів розділили на три групи. У першій групі були зірки — студенти, котрі мали потенціал стати скрипалями світового рівня. До другої увійшли ті, що їх оцінювали як "непоганих". Третя група являла собою студентів, які взагалі навряд чи гратимуть професійно, а тому мали намір працювати вчителями музики в школі. Далі всім скрипалям поставили однакове запи­тання: відколи ви вперше взяли до рук скрипку, скільки годин ви грали на ній протягом усієї своєї кар’єри?

Учасники всіх трьох груп почали грати на скрипці практично в одному віці — коли їм було близько п’яти років. У перші роки вони займалися музикою приблизно однаковий час — дві чи три години на тиждень. Проте, коли їм було по вісім років, дещо змінилося. Студенти, які зараз виявилися найкращими у своєму класі, почали тренуватися більше, ніж будь-хто інший, — шість годин на тиждень до дев’яти років, вісім годин до дванадцяти років, шістнадцять годин до чотирнадцяти років, і так далі, аж допоки до двадцяти років вони не займалися — себто настійно та зосереджено грали на своєму інструменті з метою вдосконалити вміння — більше ніж тридцять годин на тиждень. Загалом, до досягнення двадцяти років усі елітні виконавці мали десять тисяч годин практики, а майбутні вчителі музики в цілому практикували близько чотирьох тисяч годин.

Ерикссон з колегами потім порівняли піаністів-аматорів та професіоналів. Та сама картина. Аматори ніколи не займалися музикою більше як три години на тиждень у дитинстві, відтак до двадцяти років вони загалом практикувалися дві тисячі годин. На противагу їм, професіонали щороку збільшували час на музикування, аж поки до двадцяти років, подібно до скрипалів, вони не досягли десяти тисяч годин.

Важливим моментом у дослідженні Ерикссона є те, що він з колегами не змогли знайти жодного "природного" музиканта, який рухався б вільно, без зусиль, займаючись музикою дрібку часу, як однолітки. Однак, не знайшли вони й "ботанів", які працювали важче за інших, але не змогли досягти висот. Їхнє дослідження показує, що коли музикант має достатньо хисту, щоби вступити до вищої музичної школи, то виконавців одне від одного відрізняє те, наскільки наполегливо вони працюють. Оце й усе. До того ж, люди, які перебувають на вершині, не просто працюють наполегливіше чи значно наполегливіше за інших. Вони працюють набагато, набагато наполегливіше.

Ідея, що винятковість виконання складного завдання потребує критичного мінімального рівня практики раз по раз випливає на поверхню під час дослідження. Насправді дослідники встановили те, що вони вважають за магічне число для справжньої майстерності: десять тисяч годин.

"Бачимо таку картину — десять тисяч годин практики необхідно для досягнення рівня майстерності, що асоціюється з набуттям статусу експерта світового класу. Це стосується будь-якої сфери, — пише невролог Деніел Левітин. — Спостереження за композиторами, баскетболістами, письменниками, фігуристами, піаністами, шахістами, злочинцями вищого ґатунку, та, по суті, за будь-ким, дають цю цифру знову й знову. Десять тисяч годин дорівнюють приблизно трьом годинам на день або двадцяти годинам на тиждень практики впродовж понад десяти років. Звичайно, це не стосується того, що деякі отримують від своєї практики більше, ніж інші. Проте досі не знайшлося жодного випадку, коли б експерт світового класу досяг цього рівня за менший час. Імовірно, мозок потребує саме стільки часу, щоб засвоїти все необхідне для досягнення справжньої майстерності".

Це твердження є слушним також і щодо людей, яких ми визнаємо за геніїв. Відомо, наприклад, що Моцарт почав писати музику в шість років. Утім, як пише в своїй книжці "Пояснення геніальності" психолог Майкл Гоув, за стандартами зрілих композиторів, ранні роботи Моцарта не є видатними. Найперші його композиції записував, найпевніше, батько і, ймовірно, вдосконалював у процесі. Багато Вольфґангових дитячих композицій, як-от перші сім концертів для піаніно та оркестру, являють собою здебільшого компонування робіт інших композиторів. З тих концертів, що містять музику самого Моцарта, найперший, що його зараз вважають видатним (No. 9, K. 271), не був створений, допоки Моцарту не виповнився двадцять один рік: доти він писав концерти вже протягом десяти років.

Музичний критик Гарольд Шонберґ іде ще далі: "Моцарт насправді як композитор “розвинувся пізно”, оскільки не написав свого найкращого твору доти, доки не створював музику впродовж більше ніж двадцяти років".

Щоб стати гросмейстером, треба також близько десяти років. (Лише легендарний Боббі Фішер дістався найвищого рівня за менший час: йому знадобилося дев’ять років.) Що ж таке десять років? Це приблизний час, який потрібен, аби вкласти десять тисяч годин наполегливої праці. Десять тисяч годин — магічне число величі.

Ось пояснення того, що так непокоїло в списках гравців чеських та канадських спортивних команд. У складі тих команд не було практично жодного гравця, народженого після 1 вересня, що, здається, не має сенсу. Ви подумали б, що є обмаль чеських хокейних чи футбольних геніїв, народжених пізніше цього-таки року, які настільки талановиті, що вони, зрештою, торують собі шлях до найвищого класу як старші, попри дату свого народження.

Однак Ерикссон і ті, хто ставить під сумнів значущість таланту, зовсім цим не подивовані. Отой вундеркінд, народжений пізно, не обирається до складу зіркової команди у віці восьми років, оскільки він іще надто малий. Отже, він не має додаткової практики. А без тієї практики він не матиме жодного шансу тренуватися десять тисяч годин до того часу, коли професійні хокейні команди починають шукати 40 гравців. А без десяти тисяч годин за плечима він не зможе вдосконалити свої вміння, конче потрібні для того, щоб грати на найвищому рівні. Навіть Моцарт — найвидатніший музичний геній усіх часів — не досяг високого рівня роботи, аж поки не пропрацював десять тисяч годин. Практика не є тим, що ви робите, коли досягаєте майстерності. Насправді, практика — це те, що робить вас майстром.

Іншим цікавим фактом про десять тисяч годин є те, що це — величезна кількість часу. Коли людина ще зовсім молода, вона абсолютно не здатна досягти цього. Ваші батьки мусять заохочувати та підтримувати вас. Ви не можете бути бідним, бо, якщо доведеться працювати, щоб звести кінці з кінцями, вам забракне часу на достатню практику. Загалом більшість людей можуть досягти десяти тисяч годин лише в разі, коли матимуть щось на кшталт спеціальної програми — як у команди хокеїстів-зірок — або якщо вони дістануть якусь надзвичайну нагоду, що дасть їм шанс отримати ці десять тисяч годин.

неординарні

Повернімося до Білла Джоя. Надворі 1971 рік. Білл Джой — високий, незграбний. Йому 16 років. А ще він — математичний геній, саме такий студент, яких сотнями приваблюють МТІ, КТІ або Університет Ватерлоо. "Малим хлопчаком Білл хотів знати все про все на світі ще навіть до того, як дізнався, що хоче знати, — пригадує Вільям, його батько. — Ми давали відповіді, коли могли. Якщо ж не могли, просто давали йому книжку". Коли настав час подавати документи на вступ до коледжу, Джой дістав високі бали з математики на Академічному оцінювальному тесті. "Складно не було, зовсім ні, — каже Білл сухо. — Була купа часу все перевірити двічі".

Він надзвичайно обдарований. Проте міркування на цьому не завершується. Ніколи. Ключем до його розвитку є те, що він надибав ту непримітну будівлю на Біл-авеню. На початку 1970-х, коли Білл лише дізнавався про програмування, комп’ютери були розміром з кімнату. Єдина машина (яка насправді мала менше пам’яті й потужності, ніж зараз має ваша мікрохвильовка) могла коштувати аж мільйон доларів — причому за курсом 1970-х років. Комп’ютери були рідкістю. Якщо вдавалося знайти, то складно було дістати доступ до нього; якщо ви все ж здобували доступ, то знадобилося б ціле багатство, щоб узяти його в оренду.

До того ж саме програмування являло собою дуже виснажливу справу. То були часи, коли комп’ютерні програми створювалися на картонних перфокартах. Кожна стрічка коду була відтиснена на картці за допомогою клавішного перфоратора. Складна програма могла включати сотні, якщо не тисячі таких карток у високих стосах. Щойно програму було завершено, ви йшли до будь-якого комп’ютера, до котрого мали доступ, і передавали стоси карток оператору. Оскільки комп’ютери тоді могли впоратися лише з одним завданням за раз, оператор призначав час для вашої програми і, залежно від того, скільки людей очікувало перед вами, ви могли отримати картки лише за кілька годин, ба навіть через день. Якщо ви припустились єдиної помилки — навіть типографської — у своїх картках, то мусили забирати їх назад, знаходити помилку й лише тоді починати все із самого початку.

За таких обставин надзвичайно складно було стати експертом із програмування. І, звичайно, стати експертом до двадцяти років взагалі неможливо. Коли ти можеш "програмувати" лише протягом кількох хвилин з кожної години, що її проводиш у комп’ютерному класі, як навзагал можна назбирати ті десять тисяч годин? "Програмування з картками, — згадує один тогочасний науковець, — не навчало програмування. Воно навчало терпіння й точності".

Розв’язання проблеми програмування прийшло лише в се­редині 1960-х років. Комп’ютери нарешті стали досить потужними, щоб виконувати більше від одного "завдання" за раз. Якщо операційну систему можна переписати, зрозуміли програмісти, час машини можна розподілити, тобто комп’ютер можна навчити виконувати сотні завдань одночасно. А це, своєю чергою, означало, що програмісти більше не мусять фізично передавати стоси карток операторові. Можна збудувати десятки терміналів, поєднати їх з ЕОМ телефонною лінією, тоді всі зможуть працювати — он- лайн — одночасно.

Ось як одна історія того періоду оповідає про розподіл часу:

Це була не просто революція. Це було справжнісіньке одкровення. Можна забути про оператора, купи кар­ток, очікування. З таким розподілом часу можна було сидіти при телетайпі, вводити кілька команд і діста­вати відповіді тут і зараз. Розподіл часу був інтерак­тивним: програма могла запитати, зачекати, поки ви її введете, опрацьовувати, доки ви чекаєте, й по­казати результат. І все це в "реальному часі".

Тут до гри долучився Мічиґан, оскільки Мічиґанський університет був одним з перших університетів світу, що перейшов на систему розподілу часу. Уже на 1967 рік розроблено та використано прототип такої системи. На початок 1970-х Мічиґан володів достатньою комп’ютерною потужністю для того, щоб сотня людей могли одночасно програмувати в комп’ютерному центрі. "Наприкінці 1960-х — на початку 70-х навряд чи було ще якесь місце, схоже в цьому плані на Мічиґан, — сказав Берні Геллер. — Можливо, МТІ, можливо, Університет Карнеґі-Меллон. Можливо, ще Дартмутський коледж. Сумніваюся, що були інші".

Саме така можливість очікувала на Білла Джоя, коли восени 1971 року він прибув до кампусу Енн-Арбор. Він не обрав Мічиґан через комп’ютери. У старшій школі він не мав до них діла. Джоя цікавила математика та інженерія. Проте, коли на першому курсі він підчепив вірус програмування, то опинився — за найщасливішим випадком серед усіх — в одному з нечисленних місць на Землі, де 17-річний юнак міг програмувати геть усе, що бажав.

"Знаєте відмінність між картками й розподілом часу? — запитує Джой. — Це однаково що грати в шахи поштою та у звичайні шахи. Програмування більше не було прикрим розчаруванням. Воно перетворилося на задоволення".

 
 
 вверх